Фан-сайт
ФК "Нива" Тернопіль

Ще не забуті ті часи, коли тернопільська «Нива» грала у вищій лізі. І нехай згодом і вилетіла з елітного дивізіону, але таки залишила по собі приємні спогади. Про теперішні реалії клубу вам найкраще розповість позиція тернополян у турнірній таблиці групи «А» другої ліги. Певною мірою, нема про що говорити… А було що запитати в екс(президента «Ниви» Олександра Кривого. Колишній функціонер, який очолював клуб з 1996(го по 2005-й роки, нікому не давав інтерв’ю шість останніх літ, і тільки журналісту «УФ» вдалося «розкрутити» Олександра Леонідовича спочатку на розмову, а в її процесі — на певну відвертість.

Мер Тернополя цинічно нищив мій бізнес, аби я не мав за що утримувати команду

— Олександре Леонідовичу, чому свого часу ви залишили футбол?

— Не витримав напруження: забагато було боргів у мене і в моїх партнерів, нерозуміння місцевої влади, яка просто «вбивала» футбольний клуб. Так тривало кілька років. Але одного дня усвідомив: «Усе, Сашко, пора з футболом закінчувати». Зібрав усіх колег по клубу і оголосив про своє рішення…

— Сумно якось розповідаєте. Однак не здивуюся, якщо знайшлися люди, які несамовито раділи, що «Нива» вже без Кривого…

— Авжеж, мало хто мене розумів! Громадськості нав’язували думку, що я тільки наживаюся на футболі й нічого не вкладаю. А насправді тодішні борги віддаю й понині.

— Чому ж так сталося, що вас мало хто сприймав?

— Складно сказати. Можливо, вболівальники просто не усвідомлювали реальний стан справ. «Нива» валилася, бо не було грошей, вкладав скільки міг, залазив у борги, однак цього було замало. А далі — не відчувалося чи не найголовнішого: підтримки місцевої та обласної влад! Зокрема, тодішній очільник Тернополя Богдан Левків те лише й робив, що вставляв палиці в колеса. Я його прошу підтримати, а він усе навпаки — ще й мій бізнес забирав, аби я не мав з чого втримувати клуб. Словом, «беспрєдєл».

— А скільки ви витрачали на клуб?

— На сезон бюджет коливався у рамках від восьмисот тисяч доларів до мільйона. Це не так уже й багато на сьогодні, але, свого часу, сума давала змогу клубу функціонувати й мати більш-менш пристойні показники у вищій лізі.

— І де ж ви брали стільки грошей?

— Заробляв у приватному секторі. Тоді, на початку 90-х, ми заснували фірму «Юмакс», котра, як і багато інших малих підприємств того часу, активно займалася посередницькою діяльністю, а простіше кажучи, — «купи-продай». Ми торгували цукром, спиртом, навіть вугіллям. Допомагали іншим підприємствам знаходити свій шлях у ринковій стихії, завдяки чому нас знали не тільки в Тернополі, а й за його межами. В той час (та ще й досі) довкола «Юмакса» ходило багато легенд і чуток. Якісь із них відповідали дійсності, але багато було такого, що люди просто придумували, свідомо чи ні, плутаючи правду і вимисел. Так ми й виживали. Зрештою, саме так і фінансувалася «Нива». Весь тягар існування клубу тоді лежав на моїх плечах та плечах моїх партнерів — Володимира Марниновського, Автанділа Мдінарадзе, Руслана Ізорії…

— Вважаєте себе футбольним меценатом?

— (Пауза). Це радше вам вирішувати. Я ж робив те, чого душа бажала. І ніякого зиску, окрім морального, не мав. На моєму місці так би чинила кожна порядна людина, яка має можливість допомогти, любить футбол і є патріотом свого міста.

Справа не тільки у владі, а й у байдужості багатих бізнесменів

— Олександре Леонідовичу, а чим все-таки ви не зійшлися з тодішнім міським головою Богданом Левківим: поглядами на футбол, чи на життя?

— Футбол його взагалі не цікавив. Левків знищив «Ниву», я це авторитетно кажу. Він не хотів, аби Кривий підтримував команду. Ба, декілька років тягнулися судові засідання: він хотів відібрати у «Ниви» її спортбазу! За споруду судився п’ять років, а як тільки пішов, то її залишили у спокої.

— Клуб мав статус професіонального, то що мер міг зробити — фінансувати його з міського бюджету?

— Авжеж, ні! Про це й мови бути не могло, оскільки Тернополю спочатку ями на дорогах потрібно було залатати, а не підтримувати профі-футбол. Інша справа — дати змогу розвиватися бізнесу, який це зробить. Бо що? Мав я нічний клуб, а враз виходить постанова, що такі заклади можуть працювати тільки до 23.00. Уявляєте? Хто ж у ньому з’явиться? Або ж прошу: «Дай дозвіл на будівництво». Я будуватиму, продаватиму, зрозуміло, й сам зароблятиму, але в Тернополі буде команда високого рівня. У відповідь — ні. Було багато інших цікавих бізнес-проектів, але всі вони «придушувалися» особисто Левківим. Між іншим, я був дуже злий на колишнього мера. Навіть хотів йому помститися. Однак, шануючи Божі заповіді, пробачив йому все. Єдине: в мої заклади та заклади моїх партнерів екс-очільнику міста вхід заборонено. Про це свідчать навіть спеціальні світлини.

— «Нива» ж представляла всю Тернопільщину в когорті професіоналів. То що, обласній владі було також все одно?

— Тільки один губернатор — Богдан Бойко — ставився до клубу з повагою і розумінням. Іншим — однаково. Вони всі були, як би це сказати м’якше?.. Брехунами… Обіцяли багато, а робити нічого не хотіли. Чомусь на Тернопільщині так уже повелося: є команда — добре, немає — також непогано. І справа не тільки у владних кабінетах, а й у бізнесменах.

— Про що мова?

— Насправді область не така вже й бідна на олігархів. Принаймні, десяток-другий їх точно набереться. Імен не називатиму. Та ніхто не хоче зв’язуватися з футболом. Чому так, це для мене незрозуміло.

— Пане Олександре, а ви хіба не мріяли про кілька заморських вілл? Ось вам і відповідь.

— Якщо відверто, то я і зараз про них мрію (сміється). А про інших, то, мабуть, маєш рацію. Щоправда, мені здається, в Україні на часі мода на утримання футбольних клубів. Ось лише чи вона добереться до Тернопільщини?

Мільйонери й по тисячі гривень не скинуться. Нащо їм це?

— Як гадаєте, коли «Нива» знову гратиме в елітному дивізіоні?

— Для Тернополя «вишка» — це вже історія. На мій погляд, радше на небі засяють два сонця, ніж «Нива» гратиме у прем’єр-лізі. Це — нереально. І нехай себе не тішать уболівальники, але усе й справді надто складно. Найперше, з грошима. Бо у великий футбол без великих фінансів ти не потрапиш.

— А чи знайдеться в регіоні ще один Олександр Кривий, який ще й позичатиме задля футболу?

— Що ти! Мільйонери й по тисячі гривень не скинуться. Нащо їм це?

— Й справді. Але ж вам це було потрібно! І, як кажете, без вигоди.

— Ні, припинімо цю тему, бо твої читачі вважатимуть мене хвальком (усміхається). Кривий — це окрема сторінка в історії «Ниви». Якщо раніше громадськість раділа моїй відставці, то вже зараз, гадаю, усі все зрозуміли. І кусають лікті. Однак мені вже це байдуже. Я вже два роки не ходжу на футбол. І сплю спокійно.

— До слова, а як ставитеся до теперішнього керівництва «Ниви», зокрема до її президента Степана Рубая?

— Нормально. Ми навіть з ним зналися раніше. Був час, коли Степан Богданович навіть допомагав «Ниві». У мене з ним нормальні стосунки.

— Гаразд, запитаю наступним чином: керують «Нивою» професіонали?

— Мабуть, сьогоднішні очільники лише вчаться. Свого часу й ми не все зразу знали, і багато помилок було зроблено. Благо, у мене був хороший вчитель — Ігор Бабінчук. А на твоє питання найкраще дасть відповідь підсумкова турнірна таблиця сезону. Хоча не все залежить від них.

— А від кого?

— Від багатьох факторів. Задля «Ниви» треба об’єднання капіталів менш потужних спонсорів, або ж одного олігарха. Вливати гроші, гроші, гроші. Не лише у головну команду, а й у дитячо-юнацький футбол та в інфраструктуру. Степан Богданович — людина не бідна, мав ентузіазм. Однак коли зрозумів, що нікому ця «Нива» не потрібна, ентузіазм нічим не підкріплюється, то й зараз усе непросто. Гадаю, він уже хоче позбутися клубу.

— На ваш погляд, у якому стані ФК на сьогодні?

— Як у найгірші часи за мого правління. Ні! Ще гірше…

— Ви слідкуєте за виступами команди?

— Ні. Футболом «наївся» за часів свого президентства.

— Дивно. Можливо, ви просто випадкова людина у футболі, якщо вам в одну мить стало байдуже?

— Про що ти говориш?! Уперше мені таке закинули… Насправді футболом марив з дитинства. Я корінний тернополянин, сам грав у футбол, входив у юнацькі збірні міста, брав участь у всесоюзних та республіканських турнірах. Футбол завжди

був у серці. Тому скільки міг, то допомагав, але, повторюся, стільки було неприємного, що зараз простіше все забути і насолоджуватися життям. Додам, у мене немає ні на кого образ.

Платив суддям. Такими були правила гри

— А яка найбільша неприємність вас спіткала?

— Суддівство. Це — найболючіша тема всього українського футболу.

— Ви їм платили?

— Платив. А що було робити?! Або «заряджаєш», або тебе «вбивають».

— Або ви «вбиваєте»…

— Можливо. Та я би не став тут шукати позитиву чи негативу, виправдовуватися. Такими були правила гри. І, наголошу, усі їх приймали. Якщо хтось сьогодні каже, що не платив, не вірте… Всі платили. Навіть такі не надто багаті, як ми.

— Вам за це соромно?

— А чого соромитись? Я захищав команду, не було виходу — або ти, або тебе. На твій погляд, що краще?

— Краще піти з футболу…

— Я це й зробив. Бо вже не міг сприймати усього бруду, що лився з усіх боків.

— Певно, день, коли ви поставили крапку в своїй футбольній біографії, був одним із найщасливіших?

— Одним з таких. І відразу стало простіше. Не треба було думати про суди з мерією, у кого би ще позичити грошей на утримання клубу (бо вже своїх не вистачало), вислуховувати різні нісенітниці від уболівальників, які нічого не розуміли, але всебічно звинувачували Кривого у проблемах «Ниви».

— Словом, ви отримали те, чого й хотіли?

— Не лише я, ще й сім’я. На сьогодні увесь вільний час проводжу з дружиною і донечкою.

— А чи підтримуєте контакт із футболістами, які грали у «Ниві» за вашого президентства?

— Чомусь так склалося, що тільки з грузинами. Мені постійно телефонують Чомахідзе, брати Копанадзе, Уграхунідзе. У них інша ментальність, мабуть. Вони були на футбольному полі чоловіками і залишилися такими й за його межами.

— До речі, а чому свого часу «Нива» була найбільш грузинською командою?

— (Усміхається). Й справді, а чому?.. Давніше у Грузії були дуже бідні часи, то футболісти й їхали в Україну. А ще, мабуть, зіграли роль постаті обох віце-президентів клубу, які мали грузинське коріння. Саме Руслан з Автанділом (Ізорія і Мдінарадзе. – Прим. авт.) й займалися запрошенням грузинських футболістів до клубу.

— У футболі нажили багато ворогів?

— Як і всі інші: ніде не обходиться без нерозуміння, заздрощів. Був такий період, коли мене всі знали, хотіли дружити, а як тільки розпочалися проблеми, то люди, які висловлювали підтримку, могли вмить змінити позицію. Це дивувало найбільше.

— Яким є ваш найприємніший спогад з футбольного життя?

— Перемога у Тернополі над київським «Динамо». Сталося це у сезоні 1997/1998 — «Нива» обіграла команду легендарного Валерія Лобановського. Пам’ятаю, як зараз: Валерій Васильович і сам не міг збагнути, як це сталося, насупив брови, мовчав. А вже згодом радів епохальним перемогам свого колективу у Лізі чемпіонів.

Більше любив футбол, ніж заморські вілли

— Ви обмовилися, що дотепер віддаєте борги. То грошей на власні потреби хоча б вистачає?

— Поки що так. Хоча з 2001-го по 2006-й роки було дуже скрутно.

— До слова, з яким балансом ви завершили своє президентство у «Ниві»?

— З мінусом у вісімсот тисяч доларів.

— Стільки коштує пристойна хатинка на узбережжі Червоного моря або Атлантичного океану...

— Можливо. Та я більше любив футбол, ніж заморські хатинки.

— А що родина?

— Спочатку дивувались, що ж це я роблю, а потім… Зрештою, рідні завжди знали, що я приймаю рішення самостійно.

— І, певно, зраділи, коли ви «пішли у відставку»…

— Навпаки! Були здивовані моїм вердиктом.

— Олександре Леонідовичу, а хотіли би повернутися у профі-футбол?

— Ніколи цього не зроблю. Досить з мене й першої президентської «каденції».

— Справа у грошах?

— Ні, у людях, які ним займаються.

— Хтось може вам дорікнути, що Кривий — один з тих людей, яких ви маєте на увазі?

— Віриться, що ні. Але, на жаль, не завжди пам’ятається добро.

— Ви багато б порадили теперішнім президентам?

— Маю що сказати. Та ніхто ж нічого не питає, окрім тебе… Всі зараз освічені. Принаймні, такими хочуть здаватися.

ukrfootball.in.ua